Захаренко Олександр Миколайович

Дата та місце народження: 04.07.1967, смт. Тиврів, Вінницька область.

Дата та місце загибелі: 23.06.2024, с. Олександро-Калинове, Краматорського району, Донецької області.

Служба: старший сержант, командир інженерно-саперного взводу, 104 батальйон 109 ОБр ТрО.

Нагороди:

• орден «За мужність» III ступеня (посмертно);
• почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест»;
• відзнака міністра оборони України «Хрест Сил територіальної оборони»;
• відзнака міністерства оборони України - нагрудний знак «За зразкову службу»;
• нагрудний знак "Ветеран війни - учасник бойових дій";
• медаль "Захиснику України Герою Бахмутської громади".

Життєпис:

Спогади бахмутян, друзів

Для багатьох жителів Бахмута Олександр Захаренко був людиною, яку знали, поважали й щиро любили. У пам'яті друзів він назавжди залишився світлою, мудрою, порядною людиною, поруч із якою завжди було спокійно й надійно.

Його згадують як усміхненого, відкритого й доброзичливого. Він умів підтримати, уважно вислухати, допомогти без зайвих слів, розрадити жартом чи мудрою порадою. Ерудованість, інтелігентність, любов до книг, історії та музики поєднувалися в ньому з рідкісною людяністю й повагою до кожного.

Понад усе Олександр любив свою сім'ю й Україну. Разом із родиною він став одним із тих вінничан, які зробили вагомий внесок у розвиток українського Бахмута.

Особливе місце в пам'яті бахмутян займають події 2014 року. У найважчі для міста часи, коли багато хто втрачав віру й надію, Олександр не приховував своєї проукраїнської позиції. Його незламність, принциповість і особистий приклад додавали іншим сил не здаватися. На будівлі його рекламної агенції майорів український прапор — один із небагатьох у місті, що став символом українського Бахмута того часу.

Він не прагнув визнання, але заслужив щиру любов і глибоку повагу. Для одних був надійним другом, для інших — мудрим порадником і справедливим керівником, для рідних — люблячим чоловіком і батьком. У пам'яті всіх, хто його знав, Олександр назавжди залишиться Людиною честі, гідності, щирості й людяності.

Саме такі пасіонарні люди змінюють світ. Таким був Олександр Захаренко.

Спогади дружини – Людмили Захаренко

Є люди, які випромінюють особливе, тепле світло. Вони роблять світ навколо добрішим уже самою своєю присутністю. Саме такий — неймовірно добрий, справжній, надійний і щирий — мій Саша.

Він поєднував у собі гострий розум і надзвичайно глибоку душу. Здавалося, не було нічого, чого він не зміг би зрозуміти, навчитися чи зробити. Саша дуже багато читав, мав глибокі знання в найрізноманітніших сферах і дивував своєю ерудицією. Він чудово співав, грав на багатьох музичних інструментах, майстерно й смачно готував, любив тварин і життя в усіх його проявах.

Та найбільшим його багатством були не знання, а серце — велике, добре й чуйне. Для нас він був найкращим чоловіком, татом і другом. Нашою опорою, нашим захистом — людиною, поруч із якою завжди було спокійно й безпечно.

Тридцять сім років нашого спільного шляху — одне кохання, одна родина, одна історія на двох. Ми були разом ще з інституту: розділяли радощі й випробування, будували сім'ю.

Найбільшою радістю його життя була Машуня — наша Марія, яку він любив понад усе і якою безмежно пишався. Особливим щастям для Саші стало весілля доньки.

Найщасливішим його пам'ятають саме того дня — усміхненим, сповненим радості й гордості за свою доньку, її нову родину та чоловіка Анатолія. (Через тиждень після цього світлого дня наше життя назавжди змінилося)

Саша жив заради нас і заради України.

Саме він і наша донька — мій світ. Усе моє життя, моя любов, моя гордість і моє серце.

Неможливо кількома абзацами розповісти, якою людиною він був. Саша — це цілий всесвіт. Світ добра, ніжності, мудрості, любові й світла.

Спогади доньки – Марії Захаренко

Дуже важко вмістити життя людини в кілька речень. Особливо такої людини, як папа. До його загибелі я ніколи не думала про те, що є люди - рольові моделі - і лише коли він загинув, я

зрозуміла, що він був саме таким. Для мене він був орієнтиром, як рухатись, розвиватись, досягати, не боятись і перемагати. Для побратимів він був і зразком керівника — того, хто бере відповідальність, хто піклується і виховує одночасно, хто турбується і організовує, і моделлю батька для багатьох його побратимів, які не мали цієї моделі у своєму житті.

Коли він загинув, то я часто думала про те, що батька втратили не лише я, а й мій чоловік, його побратими, для яких він був тим, хто показував їм, як можна жити, як можна любити, як можна прагнути і як можна здобувати.

З загибеллю папи в багатьох людей у серцях утворилася порожнеча, яку неможливо заповнити. Але ми маємо рухатися далі й перемагати, щоб його жертва не була марною.

Спогади чоловіка доньки – Анатолія Рибачка

З папою завжди було весело, гостро, емоційно. Точно ніколи не було сумно. Десятки історій за той недовгий час, який мені пощастило жити із ним поруч.

Я бачу багато його рис в дружині. Щиро вважаю, що вона від папи успадкувала найкраще. І сподіваюсь, що якнайбільше його чеснот успадкують і мої діти. Одразу після папиної загибелі ми почали збір коштів, але не на допомогу родині.

Ми збирали на помсту. В складі 109 бригади ТРО тоді працював дуже ефективний підрозділ БПЛА - Muramasa. Зібравши близько 800 тисяч гривень, ми закупили критично важливі деталі, аби FPV-дрони летіли далі, а пілоти - бачили краще. І на кожному відео із ураженням цілей було написано «ЗА ЗАХАРА».

Про це у своїх соцмережах писав підрозділ Muramasa:

Дрони знищують логістику ворога на Покровському напрямку. Ця робота присвячена командиру саперного взводу 104 батальйону 109 ОБР ТРО Захаренко Олександру Миколайовичу, який загинув на цьому напрямку захищаючи нашу неньку Україну. Помста була миттєвою, все що пересувалося вночі, було знищено завдяки дронам.

Спогади побратимів

На війні він був Захаром. Для побратимів — не лише воїном, а й старшим товаришем, наставником і людиною, яка завжди підтримає, допоможе, вислухає й подбає про інших. Саме таким його пам'ятають ті, хто мав честь разом із ним боронити Україну.

Козинський Артур («Курсант») та Безкровний Дмитро («Псих») згадують:

«Миколайович був для нас як батько. Він завжди дбав про нас: щоб ми були ситі, відпочили, почувалися захищеними. Навіть у найважчі моменти знаходив сили підтримати жартом чи анекдотом і ніколи не дозволяв нам падати духом.

Він багато розповідав про любов до України, її історію, красу та велич, наголошував, що свою землю треба любити й берегти.

Попри втому, біль і небезпеку, відповідально виконував кожне бойове завдання й до останнього віддавав усі сили заради України та її людей.

З особливою теплотою згадував свою дружину Людмилу Михайлівну й доньку Марію, дуже їх любив і вчив нас цінувати тих, хто чекає вдома».

Побратим Олександр Бунатян («Тойота»), який був поруч із Олександром у день його загибелі, під час вручення родині державної нагороди сказав:

«Захар завжди був на всіх виїздах. Усе перевіряв особисто, перш ніж пускати побратимів. Він ніколи не посилав інших туди, куди не був готовий піти сам. Власне, за таких обставин Захар і загинув».

Саме таким Захар назавжди залишиться у пам'яті своїх побратимів — надійним товаришем, мудрим наставником і людиною, яка насамперед дбала про своїх побратимів, до останнього залишаючись вірною Україні та своєму обов'язку.