Цвітун Дмитро Володимирович

Дата та місце народження: 09.11.2001 року, Хмельницька область, Кам'янець-Подільський район, селище Петрівське, вул. Цвітуна Дмитра 7.

Дата та місце загибелі: 26 лютого 2022 року, Херсонська область, Бериславський район, селище міського типу Козаче.

Служба: Старший солдат, командир 2 кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки. Військова частина А2582 в місті Чернівці. 80-та десантно-штурмова бригада в Чернівці.

Життєпис:

Дмитро народився 9 листопада 2001 року в селі Петрівське Кам’янець-Подільського району. З трьох років жив разом із матір’ю у Хмельницькому, де закінчив НВК № 4. Школу дуже любив: у ці роки пізнавав світ, цікавився всім навколо, шукав щось нове та брав участь у різноманітних заходах. Клас часто подорожував, і Дмитро щоразу повертався з поїздок вражений красою України, кожним її куточком. Саме тоді у нього з’явилася мрія подорожувати Україною, і разом з однокласницею Ірою вони навіть склали маршрут майбутньої спільної подорожі.

Після закінчення школи Дмитро вступив на стаціонарне навчання до Хмельницького фахового політехнічного коледжу, а згодом сам перевівся на заочне відділення, щоб піти служити в десантно-штурмову бригаду — його приваблювали сила та безстрашність. У час боротьби за Україну кожен із нас вносить свою частку в нашу славетну перемогу. Дмитро не тільки вніс свою частку — він віддав сповна, віддав життя за Україну.

Дуже юний, романтичний, цілеспрямований і відвертий, рішучий і послідовний, Дмитро ще тоді чітко розумів, чого хоче. Сказав матері: «Іду у військовий комісаріат з друзями, підем служити». Пішов, бо була ціль — служити Україні, яку любив. Брав приклад з атовців, з якими дружив і, ймовірно, ставив їх собі за приклад мужності у своєму житті. Мати не перечила, бо ще з дитинства привчила його до свободи вибору у прийнятті відповідальних рішень.

На вишкіл його відправили в навчальний центр «Десна», і вже звідти Дмитро зателефонував матері та повідомив, що підписав контракт на три роки, чим поставив її у стресовий стан. «Диплом випускника коледжу Дмитро захищав уже в окопі, на то було 10 хвилин», — каже директор закладу Вадим Володимирович Овчарук. Захистився, отримав диплом і радів неймовірно.

Дмитро мав когорту шкільних товаришів, вони завжди його чекали, бо він додавав адреналіну у їхнє і своє життя. Часто знаходив друзів і серед малечі, охоче з ними бавився як з рівними. Любив книги. Ще змалечку завжди обирав книгу замість ще однієї порції морозива, а пізніше, вже підробляючи і маючи власні кишенькові, купував сам і зі смаком читав різні жанри — від класики до сучасних письменників. «І навіть пізніше, вже перебуваючи в зоні АТО просив родину переслати йому книги», — згадує рідна мати Анастасія.

А ще надто любив тварин. Навіть на службі в ЗСУ мав чотирилапого друга Кузьміча. Собака ні на крок не відходив від свого господаря, цілував Дмитра і ображався, коли той був зайнятий серйозними військовими справами.

Був закоханий у свою чорняву красуню Іринку ще з 9 класу НВО № 4. Здавалось, що їхнє щастя не має меж. Розумні, красиві, юні, обвиті романтикою кохання юнак і юнка розуміли один одного з ніжного погляду очей. Чекали один одного, і на весну 22-го Дмитро збирався запропонувати Ірині не тільки каблучку вірності, безмежного кохання, а й ціле життя в любові і радості, бо дуже мріяв про велику родину, як у рідної матусі був єдиний син.

Мати Дмитра, Анастасія, згадує про сина: «Завжди усміхнений, завжди підбадьорить, допоможе розправити плечі і теплим люблячим словом зніме її зажуру і підсилить віру. Одного разу почав поряд із навчанням заробляти власні кошти і на першу зароблену платню накупив троянд і роздав їх біля підземки українським красуням, бо хотів, щоб вони посміхались, як його рідна мати, і були щасливі, але й сам сяяв від такого вчинку».

Дмитро любив людей, завжди намагався усім допомогти і підтримати, поділитись тим, що мав. Він обожнював життя і смакував його наповну, здавалося, ніби заздалегідь хотів насолодитись усіма його гранями. Спішив жити, бо все хотів спробувати і осягти своїм розумом: секція боксу, регбі, вільна боротьба в спорткомплексі УВС, гопак в «Козаках Поділля», власні вірші, навчання в коледжі, строкова служба, контрактна армія — це все його самостійні рішення.

Радів, що проходив вишкіл на Яворівському полігоні, але не тільки навчався, а й відповідав за навченість своїх підлеглих. Прагнув бути професіоналом і цінував професіоналізм кожного задля збереження життя та служіння Вітчизні.

Того лютого ранку 2022 року Дмитро був з побратимами на степовій Херсонщині. Страху не було, але було прагнення встигнути, не дати прорватись ворогу, захистити край. Одну атаку вони відбили з побратимами і, як крутянці, розчарували жорстокого ворога, що їх не зустріли з квітами та хлібом-сіллю. Але наступний бій виявився занадто нерівним по силі — то було пекло в українському степу.

Вигідні позиції зайняв ворог. Позиції наших хлопців прострілювались як на долоні, та й незабаром ворог посунув суцільною танковою лавиною. Наші воїни йшли на БТР-х проти танкової броні. Місцеві жителі бачили той навіжений бій і крізь власний страх і ризик допомогли зраненим хлопцям вийти з поля бою, але Дмитро був поранений важко.

Мати згадує: «Моє серце в крові, у душі пустка від думки, що Ніколи, Ніколи не прийдеш, не обіймеш, не почую такий рідний до тремтіння голос… Ніколи не прийму, що твоє життя забрали… Ти Герой! Вклоняюсь тобі, СИНУ! Ти завжди будеш у моєму серці!».