Боровик Руслан Анатолійович

Дата та місце народження: 19 квітня 1981, с. Кропивня Новоград-Волинського району Житомирської області.

Дата та місце загибелі: 29 квітня 2022, поблизу м. Ізюм Харківської області.

Підрозділ (звання, посада): Молодший сержант, командир відділення, гранатометник 95-ї окремої десантно-штурмової бригади (в/ч А0281).

Позивний: «Багдад».

Обставини загибелі: Загинув у запеклому бою поблизу міста Ізюм Харківської області, захищаючи Україну.

Нагороди:

• Нагрудний знак «За військову доблесть» — відомча заохочувальна відзнака Міністерства оборони України;
• Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» — недержавна загальноукраїнська відзнака з особливим статусом, започаткована з метою вшанування захисників Донецького аеропорту Всеукраїнською спілкою учасників бойових дій «Побратими України»;
• Указом Президента України від 01.03.2016 № 76/2016 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня;
• Указом Президента України від 20.06.2022 № 429/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений медаллю «За військову службу Україні»;
• Указом Президента України від 04.07.2022 № 468/2022 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).

Життєпис:

Руслан Боровик був людиною рідкісного поєднання ніжності й сили. У ньому жили митець, мандрівник, батько й воїн — і кожна з цих іпостасей була щирою та справжньою. Ті, хто його знав, пам’ятають, як він тихими вечорами котив дитячий візочок київськими вулицями, як терпляче вибирав донечкам сукні, як у горах варив свій фірмовий борщ і фотографував ранкову росу. Та за цією побутовою теплотою стояв чоловік великої відповідальності.

Руслан багато читав, цікавився історією та географією, любив бачити світ широко. Фотокамера стала для нього інструментом, що дозволяв відчути красу глибше. Він шукав у природі те, що не вимовиш словами, і згодом це вміння знадобилося йому на війні, коли довелося знімати не пейзажі, а правду боротьби.

У 27 років він склав іспити разом зі школярами, щоб вступити до Академії МВС. Ніколи не соромився нових стартів і сміливо рухався вперед. Став чоловіком і батьком. Любов до дітей була невід’ємною частиною його життя: він умів усе — від купання малечі до найніжніших батьківських ритуалів.

Коли прийшла Революція Гідності, Руслан не вагаючись долучився до неї. Він розумів: свобода не здобувається мовчки. Після Майдану прагнув піти на фронт добровольцем, але довго чекав через документальні затримки. Коли ж нарешті потрапив до війська, його шлях привів до Донецького аеропорту. Там він став одним із кіборгів.

У ДАПі Руслан побачив пекло війни. Він тримався поруч із побратимами в морозі, у темряві, на межі сил. Під час одного зі штурмів був тяжко поранений: куля пройшла крізь стегно й зупинилася в коліні. Його вивезли контуженого, оглушеного, але навіть тоді він хотів повернутися в бій — не міг покинути своїх. Лише серйозність поранення змусила його прийняти лікування.

Після госпіталю він повернувся до життя й праці. Допомагав ветеранам, родинам загиблих, організовував виставки своїх світлин. Його фотографії були чесними, чутливими, правдивими — такими ж, як він сам.

Руслан жив активно: бігав марафони, мандрував, піднімався в гори, мріяв обійти світ пішки. Любив шлях — у прямому й переносному сенсі.

З початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 року він знову став до строю, незважаючи на інвалідність після попереднього поранення. Воював спершу під Житомиром, а згодом на Харківщині — у Кам’янці, Довгенькому, Сулигівці. Був гранатометником, підбивав танки, продовжував фотографувати, розповідав побратимам про історію України. Для багатьох став не лише воїном, а й людиною, яка відкривала ширший погляд на світ.

За місяць до загибелі поруч із ним розірвався танковий снаряд, і Руслана засипало уламками стіни. Він був контужений, але не покинув позицію.

29 квітня 2022 року під Ізюмом його земний шлях завершився. Та пам’ять про нього живе — у його дітях, у світлинах, у вдячності тих, кому він допоміг, у силі прикладу, який залишив.

Руслан Боровик прожив життя чесно, сміливо й щиро. Він був людиною, яка не відступала від того, що вважала правильним, і залишив по собі світло, яке не згасне.

Вічна слава Герою!