Андрієць Владислав Андрійович

Дата та місце народження: 20.10.2004р., смт. Лазурне, Скадовського району Херсонської області.

Дата та місце загибелі: 11.10.2024р., під час виконання бойового завдання поблизу села Новосадове на Донеччині.

Підрозділ (звання, посада): Старший солдат. Командир відділення-командира машини 3-го розвідувального відділення 1-ї розвідувальної роти. Військова Частина А4123 у складі 67-ї Окремої Механізованої Бригади Збройних Сил України.

Позивний: Джміль

Нагороди:

Життєпис:

Народився 20 жовтня 2004 року в смт Лазурне, Скадовського району Херсонської області. Мала батьківщина – Лазурне – сформувала в ньому любов до землі, чесність, простоту і щирість. Навчався у Херсонському ліцеї №57, пізніше здобував вищу освіту в Херсонській міжрегіональній академії управління персоналом за спеціальністю «Право». З юних років був працьовитим, відповідальним, не цурався жодної роботи – ще з 14 років підробляв під час літніх канікул.

Із перших днів повномасштабної війни Владислав проявив себе як справжній громадянин – брав участь у патріотичних мітингах проти окупантів у тимчасово захопленому Херсоні. Згодом, евакуювавшись до Кропивницького, долучився до патріотичного руху Кіровоградщини, почав вивчати військову справу в осередку Української добровольчої армії.

Як тільки Владиславу виповнилося 18 років (у 2022 році), він добровільно долучився до лав Збройних сил України. Служив у 67 окремій механізованій бригаді на посаді командира відділення – командира машини 3-го розвідувального відділення 1-ї розвідувальної роти. Псевдо «Джміль» взяв на честь свого діда, який мав прізвище Пасічник.

З честю і гідністю пройшов важкі бої у Серебрянському лісництві, Часовому Ярі, Куп’янську. Завжди виконував завдання з відповідальністю і самовіддачею, ніколи не відмовлявся – ані в тилу, ані під вогнем. Любив свою справу. Любив Україну.

Під час виконання бойового завдання у Серебрянському лісництві Владислав познайомився зі своєю дружиною Іриною (псевдо «Дика»). У 2025 році у родині військових народився син Максим, якого Владислав мріяв потримати на руках, обійняти, виховувати, але так і не встиг навіть побачити. Але його любов житиме в кожному спогаді, в кожному слові, сказаному про нього.

«Джміль прийшов на цю війну юним. Юним її і покинув. Він з честю пройшов важкі бої. Ніколи не відступав. Але він точно знав, заради чого і заради кого воює», – згадує його дружина Ірина Андрієць.

У Владислава був особливий характер – добрий, відкритий, світлий. Його любили друзі, цінували побратими. На фронті поруч із ним завжди був бойовий кіт на ім’я Стіч. Його залишили попередні господарі під час евакуації з Донеччини. Влад прихистив його, дбав про нього, як про члена родини.

Владислав залишив по собі не лише пам’ять, а цілу історію. Історію про те, як дорослішають за одну ніч, як стають воїнами не за наказом, а за покликом серця. Історію про любов, про відповідальність, про те, що навіть у наймолодшому може жити велика сила.