Сьогодні річниця Куренівської трагедії
Куренівська трагедія — техногенна катастрофа, що сталася в Києві 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік із Бабиного яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку й призвів до численних жертв.
28 березня 1950 року рішенням № 582 (повторно — 2 грудня 1952 року) виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин яр відходами виробництва Петрівських цегельних заводів, розташованих поблизу, на Сирецькій вулиці, 33. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного яру.
Всього за 10 років у такий спосіб до відрогів яру було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту, шар намиву сягав 30 метрів. Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки, але замість бетонної дамби спорудили земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки.
Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей із небезпечної зони вжито не було. О 6:45 13 березня дамба почала руйнуватися, а о 9:20 (деякі джерела подають час 8:30) її прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, ширина у створі «Кирилівська церква» — приблизно 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9:30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. У районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилася вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.
Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.
Пульпа практично повністю знищила трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули.
За одними даними, Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки. Водночас, згідно з офіційними звітом, що мав гриф «Для службового користування», внаслідок аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Непридатними для проживання виявилися 298 квартир і 163 приватні будинки, в яких мешкало 353 родини чисельністю 1228 осіб.
Було повністю знесено Копилівський цвинтар, дитячий садок, затоплено територію стадіону «Спартак», міської лікарні № 15 і пологового будинку, лікарні імені Павлова, експериментального заводу «Укрпромконструктор», рейкозварювального заводу Південно-Західної залізниці (тепер на місці останнього — Куренівський парк), низки інших підприємств та установ. Загалом площа затоплення склала 9 тисяч кв. метрів.
Влада довгий час приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, 13 березня в Києві було вимкнено міжміський і міжнародний зв'язок. Попри це, вже по обіді того ж дня про подію повідомили західні радіостанції, що мовили на СРСР. Офіційне повідомлення про катастрофу по державному Українському радіо було передано лише 16 березня.
Багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві (на Байковому, Лук'янівському, Куренівському, у Берківцях) та за його межами (у Пущі-Водиці та Горенці), вказуючи в документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою в товщі затверділої пульпи. У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано: «У районі аварії загинуло 145 чоловік». Нині точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова, це приблизно 1,5 тис. осіб.
У таємному режимі Прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Матеріали кримінальної справи швидко знищили — разом зі свідченнями очевидців і фотознімками з місця подій. Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до тюремного ув'язнення — двох проектувальників з Москви і чотирьох керівників київського будівельного управління. Згідно з висновком державної експертної комісії, причиною аварії названо «помилки в проекті гідровідвалів і дамби», а також «наслідком дефектів при проведенні будівельних робіт».
У березні 2006 року, до 45-ї річниці катастрофи, у парку відпочинку, створеному на місці заповнених відрогів Бабиного яру (біля зупинки громадського транспорту «Парк відпочинку»), відкрито пам'ятник загиблим у вигляді двох кам'яних плит і дзвону між ними. Крім того, біля входу до колишнього трамвайного депо імені Красіна (нині — Подільське трамвайне депо) встановлено пам'ятник загиблим працівникам підприємства.
Біля підніжжя Кирилівської церкви громадськістю Києва 13 березня 2011 року встановлено хрест у пам'ять про киян, які загинули у Куренівській катастрофі. У 2016 здійснено реконструкцію пам'ятного знака.