«Фізичні особи як суб’єкти правових відносин»

Київ 2016

ЗМІСТ:

1. Поняття суб'єкта правовідносин

2. Фізичні особи як суб’єкти правових відносин

3. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

4. Ім’я та місце проживання фізичної особи

5. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною

 

1. Поняття суб'єкта правовідносин

 Суб'єкти правовідносин – це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Види суб'єктів правовідносин:

1) Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше держав (біпатриди).

2) Колективні суб'єкти (організації): держава, її органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.).

Для того щоб бути учасником правовідносин, індивід або колектив повинні мати правосуб'єктність.

Правосуб'єктність (праводієздатність) – це здатність бути суб'єктом права.

Складовими правосуб'єктності є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність мати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.

Є загальна (здатність мати будь-які права та обов'язки, що передбачені законодавством), галузева (здатність бути носієм прав та обов'язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.

Правоздатність індивідів виникає з моменту народження та припиняється з настанням біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.

Правоздатність організацій виникає з моменту реєстрації статуту, положення в органах влади або з моменту видання компетентним органом акта про їх створення (якщо такі організації діють на основі загального положення про такого роду організації).

Дієздатність – це передбачена нормами права здатність особистими діями набувати юридичних прав та обов'язків.

Існує повна, неповна, часткова та обмежена дієздатність. Повністю недієздатними за рішенням суду визнаються особи, що мають тяжкі психічні захворювання.

Дієздатність у фізичних осіб виникає з моменту досягнення ними визначеного законодавством віку або настання певних обставин (укладення шлюбу, влаштування на роботу за контрактом).

Правоздатність і дієздатність у колективних суб'єктів виникають і припиняються одночасно.

Деліктоздатність – це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.

У ряді випадків деліктоздатності передує настання повної дієздатності. Наприклад, до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а певних видів злочину – 14 років. Цікаво, що, ще не досягнувши повної дієздатності, такі особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність особи, тобто здатність у момент учинення правопорушення розуміти характер своїх дій та керувати ними.

 2. Фізичні особи як суб’єкти правових відносин

 Згідно з ст. 24 Цивільного кодексу України фізична особа – це людина, що виступає як учасник цивільних відносин.

Поняття «фізична особа» і «людина» взаємопов'язані, але не тотожні. Фізична особа – це завжди і тільки людина. Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу у іншій системі суспільних зв'язків.

До індивідуальних суб'єктів правовідносин відносять фізичних осіб, тобто:

- громадян (індивідів), які мають громадянство певної країни;

- іноземних громадян;

- осіб без громадянства (апатридів);

- громадян двох або більше держав (біпатридів).

Правосуб'єктність фізичних осіб – це передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) проголошується, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

Правоздатність у фізичних осіб виникає з моменту народження особи та припиняється з її смертю. Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадський стан особи, не саме володіння правами, а здатність володіти правами.

Вік, психічний та фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Вона є однаковою для всіх фізичних осіб, незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, віросповідання та ін.

Дієздатність на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану та інших особистих якостей людини, які з'являються у неї в процесі розумового, фізичного та соціального розвитку.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються, вони не розділені в часі, крім цивільного (частково-сімейного) права.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

а) повна дієздатність – настає з моменту повноліття, тобто з 18 років;

б) неповна дієздатність – з 14 до 18 років. Законодавством передбачено можливість надання неповнолітній особі повної дієздатності, якщо вона:

- зареєструвала шлюб;

- записана матір'ю або батьком дитини;

- досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю;

в) часткова дієздатність – до 14 років;

г) обмежена дієздатність, що означає:

- обмеження прав і свобод людини і громадянина законом передбачене тією чи іншого мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного устрою, моральності, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни. Над фізичною особою, дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування;

- обмеження дієздатності можливе за рішенням суду, якщо особа зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище;

- суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

д) абсолютна недієздатність – фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

Деліктоздатність – це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення. У деяких випадках деліктоздатними визнаються особи, які ще не досягли повної дієздатності.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути загальною, спеціальною, індивідуальною.

Правоздатність фізичної особи – це здатність людини мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність - це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом - юридичних фактів. Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи різняться залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст. 21-24 Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою забезпечення державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмеження для українців.

За загальним правилом правоздатність не залежить також віл віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

- її рівність для всіх фізичних осіб;

- невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

- неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;

- існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.

- правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті.

 3. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

 Згідно зі ст. 26 ЦК фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які права. Обмеження існує лише одне: володіння ними має не суперечити закону та моральним засадам суспільства. Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їхніх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією,

ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема, Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенцією про права дитини 1989 р.

Слід зазначити, що ЦК істотно розширив правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до основного принципу приватного права: «Дозволено все, що не заборонене законом».

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило            ст. 27 ЦК, згідно з яким правочини, котрі обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним. Процесуальною гарантією дотримання цього принципу є позовний порядок оскарження незаконних рішень, дій, бездіяльності зазначених органів, врегульований нормами Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, що набув чинності                 1 вересня 2005 р.

Згідно зі ст.ст. 24, 64 Конституції права людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією.

У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

 4. Ім’я та місце проживання фізичної особи

 При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків і здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Разом з тим при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини дитина здобуває право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст.ст. 145-148 СК ім'я дитини обирається за згодою батьків, до-батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішується органами опіки і піклування.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іменем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище - за прізвищем матері.

Ім'я, по батькові і прізвище реєструються в органах РАЦС. Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства.

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це зі згоди батьків або того з них, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 Грудня 1991 р. № 23 «Про порядок переміни громадянами прізвищ, імен та по батькові» і Положенням «Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України                 від 27 березня 1993 р. № 233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і піклування за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого з батьків. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною 7-річного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. При роздільному проживанні батьків той з них, з ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини і з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться до актового запису про народження та інших документів. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою з колишнім ім'ям, зберігають чинність. Разом з тим про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак, тягнути наслідки, встановлені ст.ст. 13, 15-23 ЦК.

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК грунтується на положенні ст. 33 Конституції, згідно з якою кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.

Стаття 33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник спір.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права, встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтувалася на так званій "дозвільній системі" і мала за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати знаходження фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Спостерігаються певні розбіжності у підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте перевагу мають норми ЦК як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що проживають роздільно, визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку спору він вирішується судом, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

 5. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною

 За наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування згідно з ч. 5 ст. 32 ЦК суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто застосувати обмеження дієздатності фізичної особи.

Підставою такого обмеження зазвичай слугує явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Після обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників, а при позбавленні його права самостійного розпорядження заробітком, стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за нього вчиняють законні представники. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які слугували підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди за відсутності договору.

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додаткову (субсидіарну) відповідальність несуть батьки (усиновлювачі) або піклувальник такої фізичної особи. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, додатково брати участь у відшкодуванні шкоди, що виникла внаслідок невиконання договору або завдання шкоди неповнолітнім, припиняється після досягнення фізичною особою повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Обмежену цивільну дієздатність має також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Без згоди піклувальника фізична особа, обмежена у дієздатності, не може:

а) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, а також вчиняти інші правочини щодо розпорядження майном, за винятком дрібних побутових;

б) самостійно одержувати заробітну плату, пенсію та інші види доходів (авторський гонорар, винагороди за відкриття, винаходи тощо). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах, що пов'язані з особою підопічного. Вони контролюють лише правочини, котрі мають майновий характер. При цьому закон забороняє піклувальнику давати згоду на здійснення підопічним дій, пов'язаних з безоплатним відчужуванням майна. Піклувальник також не має права укладати з підопічним правочини щодо себе особисто або щодо членів своєї родини.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Якщо обставини, що слугували підставою обмеження дієздатності особи (видужання фізичної особи, поліпшення її психічного стану, припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо) відпали, суд поновлює її цивільну дієздатність. Рішення суду про поновлення цивільної дієздатності є підставою припинення піклування, встановленого над фізичною особою.

Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним фаховим медичним висновком, якщо особа знаходилась в спеціальному медичному закладі на лікуванні.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Справа може бути порушена за заявою членів родини особи, громадських організацій, прокурора, органа опіки і піклування, психіатричної лікувальної установи в суді за місцем проживання громадянина чи за місцем перебування лікувальної установи, де він перебуває. Суддя в порядку підготовки справи до судового засідання призначає судово-психіатричну експертизу. У судовому засіданні беруть участь громадянин, якщо це можливо за станом його здоров'я, члени його родини, прокурор, представник органу опіки і піклування.

Законом передбачені певні гарантії від необгрунтованого звернення до суду із заявою про визнання особи недієздатною. Зокрема, якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що ця вимога була заявлена недобросовісно, фізична особа, якій було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Рішення суду про недієздатність громадянина є підставою для призначення йому опікуна, який є його законним представником.

Опікун захищає права фізичної особи, визнаної недієздатною, вчиняє у її інтересах та від її імені правочини, несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Оскільки визнання фізичної особи недієздатною тлумачиться як тимчасовий засіб, котрий може застосовуватися лише на період існування психічного захворювання, ст. 42 ЦК передбачає можливість поновлення дієздатності фізичної особи. Таке поновлення проводиться судом за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану фізичної особи у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним медичним висновком, якщо особа знаходилась в спеціальному медичному закладі на лікуванні.

Цим же рішенням суду припиняється опіка, оскільки необхідність у ній відпадає. Надалі фізична особа, цивільну дієздатність якої поновлено, виступає як повноправний учасник цивільного обігу.

Список використаної літератури:

 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. –  1996. –  № 30. – Ст. 141.

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН                від 16 грудня 1966 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» від 19 жовтня 1973 року № 2148.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради України. –  1984. –  № 51. – Ст. 1122.

4. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. –  2002. –  № 21. – Ст. 135.

5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. –  2003. –  № 40. – Ст. 356.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права / Київ: «Алерта». – 2014. – 524 с.

7. Харитовова Є.О.  Цивільне  право України / Київ: «Істина», 2007. – 817 с.

 

 

Перейти до спискуВерсiя для друку

 


  

 Консультації з громадськістю